Портал в режимі тестування та наповнення
Меню
Командир бригади "Лють" Олександр Нетребко: "Гвардія наступу має допомогти ЗСУ знищити всіх окупантів"
Опубліковано 12 квітня 2023 року о 10:09

Інтерв’ю з начальником Департаменту поліції особливого призначення об’єднаної штурмової бригади "Лють" Олександром Нетребком для Цензор. НЕТ.

Начальник Департаменту поліції особливого призначення об’єднаної штурмової бригади "Лють" полковник поліції Олександр Юрійович Нетребко пройшов великий шлях воїна. З 2014 року він захищає Україну – спочатку у складі 79-ої десантної бригади, бо якраз проходив службу у десантно-штурмових військах.


Командир бригади Лють Олександр Нетребко: Гвардія наступу має допомогти ЗСУ знищити всіх окупантів 01

Фото: Роман Ніколаєв

 На початок повномасштабного наступу Олександр перебував у лавах патрульної поліції. І зранку 24 лютого разом з іншими колишніми десантниками, хоча колишніх не буває, з числа керівництва патрульної поліції взяв участь у формуванні зведеного загону, який на рівних з військовими до цього дня виконує у операції на різних ділянках фронту.

Командир бригади Лють Олександр Нетребко: Гвардія наступу має допомогти ЗСУ знищити всіх окупантів 02

Зізнаюся, що намагалася поговорити з Олександром ще з весни минулого року. Він наче і не відмовлявся, але постійно був зайнятий – на позиціях, вів бої, зачищав території після окупантів. Можливою зустріч стала, лише коли він приїхав у столицю формувати бригаду у складі "Гвардії наступу". Нарешті ми змогли поговорити і про новий підрозділ, і про ключові бої, у яких з 2014 року брав участь полковник, і про повномасштабний наступ росіян.

"ВОНИ БУДУТЬ ПОСТІЙНО ІТИ В НАСТУП, А МИ БУДЕМО ПОСТІЙНО ЇХ ЗНИЩУВАТИ"

- У тебе було відчуття, що буде настільки велика війна, що росіяни підуть на Київ?

-Ніхто не думав, що буде такий наступ. 23 лютого всі казали, що, можливо, щось станеться, але ніхто не очікував, що рух буде настільки потужним, що ракети будуть бомбити міста, що довгі колони техніки підуть на Україну. Всі казали, що вони не підуть у наступ, бо у них замало сил, щоб повністю нас знищити. Якщо порівняти ЗСУ зразка 2013 року і 2022 року – це якісно інші Збройні сили.

- Але ж росіяни кричали, що у них друга армія світу.

- Вони вважали: коли йтимуть їхні колони, ми тікатимуть. Але ми, можна сказати, усі ці колони попалили. Треба бути повними ідіотами, щоб колона йшла у наступ, а у колоні знаходилися ще й самохідні артилерійські установки, логістичні склади. САУ повинні бути у тилу і вести вогонь по заданих цілях. А вони йшли в колонах. Думали, що ми повтікаємо – але не так-то було.

- Як у тебе минула ніч з 23-го на 24-те?

- Не спав всю ніч. Всі чекали 4.00, і коли почули вибухи ракет, що літають літаки, зрозуміли: пішов наступ росіян. У всіх спочатку був шок. Але найстрашніше було те, що я розумів, що таке війна, що буде дуже багато загиблих людей. Я розумів, що все це надовго, тому що у них людський ресурс – 150 мільйонів, вони будуть постійно йти в наступ, ми їх будемо знищувати. Це було зрозуміло з самого початку.

- У тебе не було бажання повернутися в рідну 79-ту бригаду?

- З перших хвилин наступу нас зібрав начальник Департаменту патрульної поліції Євгеній Жуков і спитав: що будемо робити? Всі в один голос сказали: будемо захищати Україну. За короткий термін начальник Департаменту патрульної поліції здійснив взаємодію зі всіма, з ким тільки можна було. Ми з усієї України закликали тих, хто бажає стати на захист держави. Зведений загін створений з поліцейських з усієї України. Це і Волинь, Чернівці, Івано-Франківськ, Київ... Також ми швидко зібрали зброю, техніку, яка у нас була.

- Але ж у патрульної поліції тільки пістолети, немає важкого озброєння…

- Автомати були. І головне – було бажання. Наш зведений загін був першим воєнізованим у лавах поліції. Потім створювали інші підрозділи, які брали участь у зачистці Ірпеня, – вони здійснювали штурм, знищували ворога в місті.

- Найголовніше для воєнізованого загону було, щоб людина мала бойовий досвід?

- Головне – бажання. А навички як тактичної, так і вогневої підготовки у нас мали всі. Загін був створений, після чого нам поставили задачу зайняти оборону в місті Ірпінь. Це взагалі цікава історія. Для мене там стався перший бій. В Ірпінь можна було попасти тільки через одну переправу. Пошикували ми техніку, визначили о 5.40 початок переправи. Я – людина військова, порахував машини, визначив, хто заходить перший, перевірив зв’язок, взаємодію. Підходимо до переправи, зупиняємося на дві хвилини – і я чую залп. Думав, що це наш, але це - по нас. Я розумію, що я в чистому полі, машини – це легкові машини, пікапи, а не БТРи, як раніше. Перше, що треба було зробити, – знайти окоп, якесь мінімальне укриття. Дали команду: всі негайно відходять назад, шукають місця, щоб заховатися. Знову чую залп, падаю – два снаряди падають десь метрів за 12 від мене. Нічого собі! Врятувало те, що був пісок, а вони били на фугасі – снаряд потрапляв у пісок, вибухав, і всі уламки йшли в пісок і наверх. Я встаю, біжу далі – де ж мені сховатися? Знайшов воронку, ліг у неї – знову залпи. До мене ще підбігли люди, лягли поруч. Ідуть залпи, попадають в сосни, падають від нас вже в шести метрах.

- З чого стріляли?

- Гаубиці 122-міліметрові і міномети 120-ті. Лежу і сам себе накручую: скільки ж зараз у нас буде втрат… Хвилин 40 по нас вели артвогонь. Ми відійшли. Я довідався, що є тільки двоє легкопоранених, серед них – Андрій Хливнюк, фронтмен гурту "Бумбокс". Кажу: "Хлопці, треба нам знову заходити". У людей, звісно, шок, що таке з ними трапилось. Але ми з усіма поспілкувалися, і командування також приїхало. Я взяв із собою 16 чоловік, бо нам і техніку трохи побило, колеса міняли. Ми цією групою зайшли в сам Ірпінь. У нас там була визначена точка накопичення. Ми міняли штурмовий полк "Сафарі", вони там себе дуже добре показали, здійснили штурмові дії, вибили противника. Я зайшов їм на заміну.

Ми зайняли оборону, я зайшов у будівлю, піднявся на верхній поверх, щоб зрозуміти, де ми. У мене з собою вже була підготована карта, зв’язок. Виявилося, що за 600 метрів від нас розташоване місто Буча. Ми підняли мавік, побачили в Бучі купу танків, БМП. Думаю: якщо вони підуть в атаку, то нам буде несолодко. Зібрав особовий склад, кажу: "Дивіться, якщо підуть танки, ми всі повинні ставати за будівлями, щоб вибігати, як танк проїхав, цілити йому під башту і відразу заряджати іншу гранату". Так готував бійців.

Ми були там шість-сім діб. І в один день виїжджають на мопедах чотири людини, їдуть до нас. Ми сходу: "Стій! Хлопці, йдіть сюди. Хто ви, звідки?" Вони кажуть: "Та ми хочемо їсти, приїхали набрати води, тушонки". Ми: "Так там же ж росіяни!" - "Та вони поїхали звідти". Ми сіли в машини разом з підрозділом поліції особливого призначення, який весь час перебував в Ірпені, і поїхали в Бучу. Проїхали метрів 200 по місту, бачу – люди махають нам прапором України. Одразу на душі стало легше, зрозумів, що росіян уже немає. Для мене був шок, що все знищено настільки… На одній вулиці на відстані 50 метрів одне від одного лежало багато вбитих людей… Вони були зв’язані… Просто звірство!

-На той момент вже було відомо про наших загиблих. Однією з перших вагомих втрат стала загибель Героя України Валерія Чибінєєва, з яким ви разом служили в 79-ій бригаді…

- Коли я дізнався про загибель Героя України Валерія Чибінєєва, відчув біль. Але з того часу цей біль - кожен день. Постійно отримую смс-ки, дзвінки: "Ти знав цього бійця? Знав того бійця?" Втрата Валери для мене дуже важка. Я його знав з часів, коли ми навчалися у Львівській академії сухопутних військ. Загинув і Герой України сержант Олег Мороз: я знав його з 2013 року, він прийшов на службу в другу роту 1-го батальйону 79-ої бригади. Це особливо важко, коли знаєш людину багато років, з якою воював ще з 2014-го… Ти хотів зателефонувати, піти в гості, а його вже немає… На жаль, вони вже не з нами, але ми за кожного з них помстимося.

"ІЗ ВЛАСНОГО ДОСВІДУ ЗНАЮ: НІХТО НЕ ГОТОВИЙ ДО ПЕРШОГО БОЮ"

- Скільки у тебе стажу служби в армії?

- Сім років у складі 79-ої десантно-штурмової бригади. Звільнився з посади заступника командира батальйону в 2018 році.

- Чому ти взагалі пішов у десантні війська? Дитяча мрія?

- Пішов тому, що, наш будинок в Ізяславському районі Хмельницької області був на пагорбі. А в місті Ізяслав на той час розташовувалася 8-а бригада спеціального призначення. Я завжди дивися, як літають Мі-8, як здійснюють стрибки з парашутом спецпризначенці… Не дивно, що після школи я захотів стати десантником, тому вступив до Львівської академії сухопутних військ. Закінчив навчання у 2011 році, продовжив військову службу на посаді командира взводу в 79-ій десантно-штурмовій бригаді.

- Пам’ятаєш свій перший стрибок з парашутом?

- Пам’ятаю. В голові була одна думка: "Навіщо я поступив сюди?" Але переборов свій страх, здійснив перший стрибок. А потім уже пішло по накатаній – восьмий, десятий, 50-й… Вже від цього отримуєш задоволення.

- Коли ти ішов вчитися, мабуть, не думав, що буде війна?

-Не міг навіть уявити. Але ми постійно готувалися до війни, бо десантники завжди перші. Коли росія здійснила підступний напад на Крим, ми всі в один голос висловили бажання іти в наступ і їх знищити, щоб ніхто не міг захопити нас, нашу державу. Коли нам дали команду 7 березня на виїзд, не було таких солдатів, сержантів, офіцерів, які б сказали: "Я туди не поїду". Всі помчали до БТРів. Ми всі хотіли вибивати цю нечисть.

Нам дали вказівку зайняти рубіж оборони біля Криму, здійснити інженерні роботи. Нам допомагало дуже багато місцевих обладнати позиції. Нам в допомогу прийшов механізований батальйон 30-ої бригади. Звідти нас вже відправили на Донбас.

- Перший бій 79-ої бригади стався на початку літа 2014-го біля Лиману…

- Так. Красний Лиман – так тоді називалося це місто. Там у нас були перші бойові втрати. Для нас це був шок: є друг – і тут його вже не стало. Це тільки підігріло в нас відчуття помсти - і ми пішли в наступ. Тоді вперше я чув, як летять кулі, як рвуться гранати, міни, що таке РПГ, як вона летить біля голови. Коли ми звільнили Красний Лиман, відчули впевненість у собі. Завжди ж думали: росія дуже сильна, там купа техніки, всі вони – фахівці. Але ми показали, що це не так, що ми сильніші за них в рази.

Командир бригади Лють Олександр Нетребко: Гвардія наступу має допомогти ЗСУ знищити всіх окупантів 03

Із власного досвіду можу сказати, що ніхто не готовий до першого бою. Головне – це мотивація, бійцівський дух. Щоб коли ти почув звук кулі, не тікав, а ішов вперед і всіх знищував.

- Як ти зараз людям це пояснюєш? Наприклад, тим, яких набираєш до себе в бригаду "Лють" Гвардії наступу?

- Ми з кожним проводимо співбесіду і кажемо: ми не будемо в тилу – ми всі підемо у наступ. Наступ – це ближній бій, коли кулі летять над головою. Кожного питаємо, чи готовий до такого. Але перед тим, як люди підуть у бій, ми з кожним проведемо одиночну підготовку, злагодження батальйону, а вже потім – бій. Це не так, що ми їдемо на лінію фронту і сходу йдемо в атаку. Спочатку ми повинні вияснити обстановку, що, як, де і куди, якими маршрутами нам висуватися, де знаходиться противник, де їхні вогневі засоби – щоб їх знищити, а після цього вже йти у наступ.

- Скільки треба вистріляти патронів, щоб бути готовим до бою?

- Дуже багато. І ми для свого особового складу дамо необхідну кількість БК.

- Після Красного Лиману у 2014 році була Савур-Могила, де вашій бригаді було дуже важко…

- На той момент я був командиром другого взводу, командиром тактичної групи на той час був капітан Вадим Зеленський. Він отримав задачу від генерала Муженка здійснити рейдові дії вздовж кордону до населеного пункту Ізварине. Планувалося так: ми ідемо вперед, вибиваємо противника, а на наші місця заходять механізовані підрозділи. Ми звільнили перший міжнародний пропускний пункт Довжанський у взаємодії з 25-ою окремою повітряно-десантною бригадою, після чого здійснили рейдові дії до населеного пункту Ізварине, але до нього не дійшли кілометри два. Весь час, поки ми рухалися, точилися бої. Ми з офіцерами між собою спілкувалися. Мені телефонують і кажуть, що по них працює артилерія з-за кордону. Я думаю: як таке може бути? За кілька тижнів нам дали команду відступити назад, ми відійшли. Ми з, на жаль, уже загиблим Героєм України Валерієм Чибінєєвим відійшли на так звану висоту Браво, де стояв 2-ий батальйон 79-ої бригади. Але у зв’язку з тим, що у них було дуже багато поранених, їх відвели назад. На цій висоті я залишився зі своїм взводом, Чибінєєв – зі своїм, тримати оборону. Також з нами були представники 28-ої бригади – Герой України, позивний Буря, як пам’ятаю, у нього було два танки, а танки – це сила. Цілими днями по нас летіли міни, снаряди від кордону, де був пропускний пункт Маринівка. Туди приїжджали російські танки і били по нас прямою наводкою. І постійно працювала артилерія – це просто був жах. Дві потужні висоти у нас хотіли відбити. Такі бої точилися кожного дня.

Ми не могли давати адекватну відповідь, тому що ворожа арта била з-за горизонту, ми не бачили, звідки саме вони ведуть вогонь.

Наші підрозділи потрапили в оточення, тому що через річку не було переправи. Я ще встиг перейти через неї, але згодом її розбили. Щоб повністю оточити угруповання військ, росіянам потрібно було взяти під контроль наші дві висоти. Але ми там стояли і не давали їм можливості це зробити.

Вони постійно йшли на штурм, а ми відбивали їх за рахунок того, що розміщувалися на висоті. Ми були дуже високо, метрів на сто вище ворога. Тому вони не могли нас захопити. Був один випадок. Дивимося: йде спочатку чоловік двадцять, заходять на висоту, у білих пов’язках. За ними – ще чоловік 50-80. Щось вони там ходять, шукають. Я по радіостанції питаю: "Хто це такі?" "Це батальйон "Донбас". Думаємо: "Донбас", так "Донбас". Виходжу на Валеру Чибінєєва, позивний Каракурт, він тоді був командиром третього взводу, кажу йому: "Йди туди, узнай, хто це такі". Він взяв з собою відділення, пішов до них. Кажуть: "Свої". Але Каракурт відчув, що щось не так. Взяв БТР, поставив його в стороні і підходить до них. А там – два бійці так званої ЛДНР і батюшка з СКС. На Каракурті була футболка, борода, брудний, ніяких знаків розрізнення. Він починає з ними спілкуватися і розуміє, що це – зовсім не наші. Один з них сказав, щоб він віддав автомат – у Каракурта були автомат і радіостанція. Він віддав автомат, а в кишені у нього була граната Ф1. Каже: "У мене ще граната є". – "Давай її сюди". Він дістає гранату, зриває чеку і кидає її в противника, а сам тікає і кричить: "Це ЛДНР!" БТР відкрив вогонь. Я даю команду: "Всім туди вогонь". Ми ведемо вогонь, в цей час виїжджає їхній танк і починає бити по них також. З-за лінії розмежування включається вся арта, яка тільки може. А ми збоку дивимося на це все, ну і допомагаємо - АГС, КПВТ. Через хвилин 20-40 все затихло, і ми пішли туди подивитись, що до чого. Всі були знищені. Ми взяли ворожу станцію, щоб чути перемовини. Якийсь Художник постійно казав: ми просідаємо, на нас наступають, давай туди запускай м’ясо. Ми зрозуміли, що це вони ЛДНРівців називають м’ясом.

- А коли прийшов наказ залишати висоту, як ви виходили? Через які переправи? Наскільки я знаю, це була складна операція.

- Її продумав полковник Валерій Курач, він тоді був заступником командира бригади. Це був його задум по виведенню військ. Якби ворог взяв ті дві висоти під контроль, нашим було б важко виходити. За рахунок висоти ми бачили на чотири-п’ять кілометрів навколо.

Після того, як ми відійшли з висоти Браво нам дали команду здійснити марш у Миколаїв. Всі буди дуже щасливі, що нарешті побачать свої сім’ї. Відпочили сім діб. Після того отримали два нові БТР-80 і здійснили марш в район Маріуполя. 4 вересня виконали демонстраційні дії в Маріуполі і на його околицях. А 5 вересня, на мій день народження, здійснили рейд до противника. Задіяні були 25-та бригада, 79-та бригада і 95-та бригада. Всі відключили телефони. Велика кількість техніки зайшла в тил противника. Росіяни тоді жили у посадках, у них було багато техніки. Ми все знищили і вийшли вже в ніч, десь о 22 годині. Вмикаю телефон – купа смс-ок, привітань. Всі дзвонять і кажуть: "Немає у тебе совісті, телефон відключений. Що ти там робиш?" - "Та, - кажу, - був зайнятий". Не міг сказати, де був і що робив в тилу противника.

Командир бригади Лють Олександр Нетребко: Гвардія наступу має допомогти ЗСУ знищити всіх окупантів 04

- Цей рейд не дав противнику накопичити сили, щоб іти далі на Маріуполь?

- Так. Вони вже пішли у наступ, а за рахунок того, що потужні бригади ДШВ зайшли до них у тил, зупинили свої подальші дії.

Після цього нам дали п’ять вихідних. Пам’ятаю, я ще був дома, мені зателефонували і кажуть, що наша третя рота пішла в Донецький аеропорт, вісім бійців загинули. Нас одразу викликали в місце дислокації, і через два дні я зі своїм підрозділом вже заїхав у ДАП.

"ПІД ДЕБАЛЬЦЕВИМ ПІД ЧАС НАШОГО НАСТУПУ МЕНЕ ПОРАНИЛИ В НОГУ. ТОДІ Я СІВ НА БРОНЮ І КОМАНДУВАВ БОЄМ"

-ДАП – це взагалі інша історія. Я спочатку думав: ми зайдемо, всіх знищимо, і на цьому все закінчиться. Тому взяв купу БТРів, БК, КрАЗи з БК, міномети. Після прибуття в Піски Майк дав мені команду взяти лише два БТРи з супроводженням танкового взводу. Командиром танків був Євген Межевікін, позивний Адам. Ми заїхали на ДАП. Я зайшов у новий термінал. Як зараз пам’ятаю: по мені летіло все, що могло. Танки наші прямою наводкою били по ворогу. Біжить якийсь хлопець, по ньому з-за рогу хтось веде вогонь, він падає. Я питаю, хто це такі? Відповідають: "Орки". Я кажу: "В сенсі? ДАП – наш, мені так сказали". Хтось мені каже: "Ні, вони вже тут". Проміжок між новим і старим терміналами десь метрів сто. Я виходжу до БТРів і до танків, а їх немає – вони вже під старим терміналом. Думаю: треба йти туди. Йду собі, а по мені ведуть вогонь. Біжу, сідаю у БТР: "Куди я потрапив? Нічого собі! Тут все так жорстко". Але ж треба йти усередину. Відкриваю верхню панель – падає граната ВОГ-25 противника під апарель. Я знову її закрив. Але ж все одно треба йди. Бігом її відкриваю, забігаю всередину. А мені поставили задачу забрати всіх поранених. Забігаю – а там чоловік 15 поранених, майже у всіх – кульові. Я їх забираю у БТРи, їду назад…

- Почекай: "забираю" - це звучить дуже просто. 15 чоловік треба завантажити під вогнем…

- Вони всі ходили, слава Богу. Вони самі всі забігли в броню, тому що розуміли: потрібно виїхати з ДАПу. Я їх загрузив у БТР, ми виїхали в Піски. Там був медпункт. Вся рота мене питає: "Ну що там взагалі коїться?" Кажу: "Буде важко. Але сідаємо в БТРи – ї поїхали". Ми зайшли у старий термінал. Я був там старшим. Коли ми приїхали, там був покійний підполковник Євген Півень. Він мені сказав: "Сокіл, у тебе є бойовий досвід, ти підеш старшим у інший термінал". Я взяв із собою особовий склад, зайшли туди. Ніч, нічого не видно. У нас з собою була пара нічників. Розставив бійців: ти стоїш тут, ти – дивишся сюди. І чекаємо ранку, щоб я зрозумів, яка тут взагалі тактична обстановка. Настав ранок, ми всі зайняли оборону на поверхах біля вікон. Я зробив схему оборони, щоб розуміти, хто у мене де. Поставив орієнтири, звідки ворог може наступати. Ми там пробули близько тижня. Було дуже багато поранених, тому що на нас постійно наступали – хвилями. Одна хвиля – ми всіх знищили, інша хвиля – ми її знищили, і знову йде хвиля… Бійці, які отримали кульові поранення, в ноги, плече, сиділи по кутках, споряджали магазини і передавали бійцям, а ті вели вогонь, кидали пораненим порожні магазини, щоб ті знову споряджали. Потім виїхав їхній танк - і наш. Їхній танк підбив наш. Той під’їхав до двох інших і вибухнув. Сталася детонація двох танків і моїх БТРів, "Уралу" з БК. Такий був шум, вибухи потужні. Але ми всі були на місцях. Було трохи прикро, що знищили нові БТРи. Після цього вони взагалі масово пішли у наступ, але за рахунок нашої артилерії всі були подавлені і знищені.

- Ви ж там викликали артилерію прямо на себе.

- Я спостерігав за ворогом з вікна. Бачив його метрів за 50 від себе - і наводив. Але коли летить міна, снаряд, для них150 метрів вправо-вліво – це взагалі нічого. То бувало, що попадало і по нас, під стіни. Але ми змушені були так робити, щоб не підпустити їх до себе.

Командир бригади Лють Олександр Нетребко: Гвардія наступу має допомогти ЗСУ знищити всіх окупантів 05

- Скільки ви там були?

- У мене було два заходи по вісім-десять днів.

- Поранених вдалося вивезти?

- У мене були ще БТРи у тилу, в Пісках, і вони постійно в ніч по-тихому (тому що БТР безшумний, тихий сам по собі, не те що БМП або танк) заїжджали, до нас заходили бійці з інших підрозділів - на підсилення, а поранених ми відправляли БТРами.

- Другий захід – було вже холодніше, морози. Наскільки відрізнялися ці дві ротації в аеропорт? І коли ти виходив, це було ще не перед падінням, десь місяць до цього залишався?

- Мені завжди було тепло, навіть гаряче, тому що постійно йшли їхні атаки. Вони ще хотіли в день народження путіна зробити йому подарунок, тому постійно йшли в наступ, але у них нічого не вийшло.

Після падіння ДАПу нас негайно підняли по тривозі – ми на той момент знаходилися в Миколаєві. Наказали їхати в аеропорт, там приземлилися Іл-76. Але у зв’язку з тим, що наші БТР були обшиті металевими решітками, вони не змогли туди заїхати. Тому ми сіли в автобуси і поїхали автобусами. Біля ДАПу є населені пункти Водяне, Опитне, ми там були в обороні. Потім вже під’їхали БТРи, ми повинні були йти на штурм ДАПу, але пізніше команду скасували – у зв’язку з тим, що всіх поранених уже забрали.

- І звідти вас перекинули під Дебальцеве?

- Мене викликали о 22.00, сказали, що ми їдемо назад у Миколаїв. Але о першій ночі мене викликав Майк: "Ви всі їдете у Дебальцеве". А ми дивилися новини: там ідуть запеклі бої. Думаю: там буде цікаво, подивимося, як воно буде. Ми здійснили марш в район Дебальцевого під населений пункт Логвинове. Дебальцеве, можна сказати, було вже в кільці. Ми туди приїхали о другій годині ночі, тоді мене викликали на нараду, де сказали, що о п’ятій ми вже наступаємо. Я на листку А4 намалював Дебальцеве і Логвинове, де я наступаю, де дорога асфальтована. "Справа ти наступаєш, зліва піхота, о п’ятій початок". Я пішов, покликав усіх своїх командирів відділень, тому що у мене не було командирів взводів, всі вже були поранені, лікувались. Але мені було з ними дуже легко, тому що всі вже мали бойовий досвід, дуже потужний. Я їм сказав: "Хлопці, тут такий буде бій, чисто в одну сторону… Якщо у вас є бажання, я зрозумію, можете не іти, тут залишитися, мене чекати". І всі сказали "Ура! Нарешті буде хороший бій". Я сказав: "Хвилин за 20 йде побудова колони ось так, в наступ йдемо ось так і ось так". Всі мене розуміли з пів слова.

О 5.00 був завданий удар артилерії по позиції, ми почали штурм десь о 5.10. Їх там було дуже багато, ми вели бій з п’ятої до 14-ї, БК був уже на залишку, але все-ж таки нам вдалося їх вибити. Тактика була: заряджаємо КПВТ, ЗУ-шки, магазини, йдемо в наступ, зіткнулися, завдали вогневого удару – відкотилися назад. Так ми робили пів дня, але вони потім перейшли в наступ. Хотіли обійти нас, але ми всіх знищили. Били дуже точно.

Я доповів Майку, що ми зайшли в населений пункт. Зліва наступала 30-та бригада з танками, вони також зайшли. Я зайняв околиці Логвінового, а вони пішли далі, в ліву сторону. Зайняли оборону. Але під час бою, годині десь о дев’ятій, мене поранило в ногу. Медик надав першу допомогу. Нога стала завбільшки з колоду, я сів на БТР і командував вже з нього. Ми стали на висоті, і я бачу: їдуть спочатку їхні чотири танки, потім п’ять танків, "Урали". Всім доповідаю, що у тій посадці танки, і мені потрібен танк. Мені дають в посилення дві БМП-2. Я знову кажу: "Дайте мені танки, бо тут танків вже, напевно, штук десять". – "Їде танк до тебе". Дивлюся назад - їде танк на швидкості, такий гарний, білий. Наїжджає на міну – і танка немає… Знов кажу: "Давайте мені танки!" - "Танків немає". Ну, думаю, що воно буде? Але дивлюся: зліва вони вже йдуть у наступ, від мене метрів 400. Чотири танки і ще якась техніка, йдуть в колоні по одному. Дві БМП були від мене зліва метрів за 50, одна відкриває вогонь по першому танку, але танку нічого, і він з першого пострілу знищує цю БМП. Я розумію, що стою в полі і ці танки мене знищать. Даю команду для своїх і БТРів, що треба відступати назад, мене всі зрозуміли сходу. Їдемо за посадку, яка біля дороги, і бачимо: їдуть два наших танки, такі покоцані вже. Підходить до танків Майк, з башти танку вистрибує Герой України Вася Божок. Він одним танком знищив всі їхні танки, вони втекли, і на цьому мій бій закінчився, можна сказати. Ми відійшли на свої місця, а я поїхав у шпиталь.

- Довго ти лікувався?

- Два тижні лежав, потім місяць реабілітації. Але мене призначили командиром роти, і я повернувся в батальйон. Ми провели злагодження і вирушили на схід. Ми стояли в резерві командувача, і коли в якійсь стороні були штурми, ми одразу виїжджали на той напрямок.

- Після всіх цих подій, включаючи Логвинове, до самого звільнення, коли ти переходив у патрульну поліцію, були подібні бої? Чи все затихло?

- Я стояв і в Авдіївці, на так званих Алмазах, де між противником і нами було 40 метрів. Там також були бої, але це була оборона. Плюс ми були вже забезпечені дуже потужно, це і тепловізори, нічники - ми їх уже бачили вночі. Тільки вони йшли в атаку чи в розвідку, ми їх одразу знищували. А такі бої, щоб був наступ… Крайній такий бій був у Дебальцевому взимку 2015-го. Після того вже не було наступальних дій.

- От саме тому, що стали в оборону, ти перевівся в патрульну поліцію?

- Так, війна стала, можна сказати, нецікавою. Я вже доріс до заступника командира батальйону. Ротації в зону АТО, полігони, живеш у посадках, в полях. Приїжджаєш додому максимум на місяць – і знову зона АТО. А там - чисто оборона. Тому вирішив змінити щось у своєму житті.

Крайня моя посада в поліції – начальник управління організації діяльності стройових підрозділів Департаменту патрульної поліції. Був куратором в підрозділах тактико-оперативного реагування, відповідав за їхню бойову підготовку.

-Після року повномасштабної війни…

-… у них все ще є думки захопити Україну, бо вони вважають себе богами, царями… Ми вже знищили дуже багато особового складу з кожної російської бойової частини. І вони також зараз ідуть у наступ, щоб помститися за своїх. Але для цього, вважаю, і потрібна Гвардія наступу, щоб ми допомогли ЗСУ знищити всіх повністю, щоб у них взагалі не було більше думок на нас наступати. Якщо будуть воювати тільки ЗСУ, їм буде важко. Тому я впевнений: потрібна Гвардія наступу, щоб усі, хто може воювати, взяли в руки зброю, і ми кінець-кінцем все завершили.

- На яких умовах ви набираєте людей?

- Насамперед беремо вмотивованих, які розуміють, що бригада "Лють" - це помста за все те, що нам завдали росіяни. Знищити їх всіх - ця ціль має бути у кожного нашого бійця. Саме такі повинні прийти, встати в наші лави і бути до кінця. А ми вже навчимо, дамо БК на підготовку, дамо техніку. Головне, що чекаємо від них, – піти у наступ. Ми відрізняємося від інших підрозділів тим, що не будемо сидіти в окопах, у нас не буде оборонних дій, ми будемо здійснювати наступ.

- Про десантно-штурмові війська так само казали, що вони не мають сидіти в окопах. Але ж довелося.

- Я ж і кажу, що ЗСУ потрібно допомагати. Війна дуже жорстка, росіяни постійно наступають, а ми їх постійно відбиваємо. Тому всі повинні допомагати Збройним Силам. Хтось може взяти зброю в руки, йти в наші лави, щоб у складі Гвардії наступу здійснювати штурмові дії. Не всі ж у нас сильні духом, є люди, які аси на своєму напрямку: в ремонті техніки, в літальних апаратах. Такі також потрібні.

- Під час штурмових дій вищий ризик загинути, ніж якщо вести оборонні дії?

- Ні. Всі завжди вважають, що під час штурмових дій гине дуже багато людей. Навпаки. По лінії оборони ведеться вогонь з усіх засобів. Артилерія б’є дуже чітко. Тому коли ми сидимо в обороні, негарно скажу, але правдиво: терпимо все це, поки наша артилерія знайде, звідки працює ворог, поки вийдуть на вогньову позицію і завдадуть удару. А якщо ми під час наступу прорвемо оборону, їм буде дуже важко дізнатися, де ми, у якій посадці знаходимося. Тому що ж ми не станемо, а будемо йти далі й далі. І якийсь командир бригади з тієї сторони не буде розуміти, де ми і що застосувати – авіацію чи інші вогньові засоби.

- Я так розумію, планування штурмових дій в сучасних умовах у тебе сформувалося на Херсонщині.

- Так, під час нашої ротації на півдні країни була саме така тактика дій: визначені бригади знаходилися в обороні, а інші – здійснювали наступальні дії. Я чув, як приймають рішення командири бригад, як вони ставлять бойові завдання. Мені було легко, я все це розумів. Плюс всі мої однокурсники, з якими я навчався, яких я знав – з факультету піхоти, танкістів, - всі зараз у війську. Коли заходила на Південь якась нова бригада, я вже знав там командирів, замів комбатів. Запрошував їх до себе: "Ось дивіться. Ми тут літали "Лелекою" та іншими "пташками". Ми ділилися досвідом, завжди працювали у взаємодії з бригадами, допомагали їм своєю артилерією, своїми "очима".

Командир бригади Лють Олександр Нетребко: Гвардія наступу має допомогти ЗСУ знищити всіх окупантів 06

- Бригада "Лють" виникла зовсім недавно. Можна сказати, що зведена група патрульної поліції переросла в цю організацію?

- Ні. Під час вторгнення росії я був заступником командира зведеного загону патрульної поліції, який вступив у місто Ірпінь. Після чого він був і на півдні України, і на сході. А "Гвардія наступу" складається зі штурмових полків "Сафарі", "Цунамі" і штурмового полку "Луганськ-1".

- Але всі ці підрозділи з початком повномасштабного наступу швидко сформувалися і долучилися до оборони країни.

- Так. В Національній поліції України є багато зведених загонів, які від самого початку встали на допомогу Збройним Силам України та захищають нашу українську землю.

- Головна думка бригади "Лють" - перекувати свою лють на зброю.

- Так. А лють Гвардії наступу – це помста!

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ  


Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux