Врятував з-під обстрілів понад півтори тисячі людей – історія луганського поліцейського Володимира Шилобрида
Майор поліції Володимир Шилобрид понад два десятиліття служить Україні. За цей час він пройшов крізь найважчі випробування війною, відчув на собі біль втрат й водночас — силу людського духу. На його рахунку — понад півтори тисячі врятованих життів: дітей, літніх людей, цілих родин, яких він вивіз із-під запеклих обстрілів на Луганщині, подарувавши шанс на життя.
Зараз Володимир працює старшим інспектором з особливих доручень відділу контролю діяльності блокпостів УПД ГУНП у Луганській області.
«Коли йшов у поліцію, думав, що служба — це насамперед про закон і порядок. Але згодом зрозумів: це про людей. Про неймовірно сильних духом, які не здаються навіть тоді, коли навколо все палає. Про людей, які підтримують, рятують, захищають...», — говорить Володимир.
Під час АТО Володимир очолював ізолятор тимчасового тримання. Він згадує колег, попри щоденні загрози, не покидали свої позиції, місцевих мешканців, котрі вчилися жити під звуки вибухів:
«Ми працювали практично без перепочинку. Конвоювали до суду й СІЗО затриманих бойовиків “лнр”. Уже тоді я розумів, що це може коштувати життя — і мені, і моїй родині. Але відступати не було права. Ми робили свою справу, бо хтось мав це робити».
У 2015 році, коли горіли склади боєприпасів у Сватовому, Володимир Шилобрид ніс службу на блокпосту поблизу міста.
Разом із колегами він координував рух транспорту, щоб допомогти цивільним безпечно виїхати із зони ризику.
У 2022-му війна знову прийшла до його дому. Коли російські танки наблизилися до рідного Біловодська, Володимиру було боляче залишати рідний дім. Він евакуював родину. Забрав зброю та виїхав разом з колегами.
Володимир продовжив службу у Дніпрі. Вантажив гуманітарну допомогу для жителів області, охороняв стратегічні об’єкти, а згодом був відряджений нести службу ближче до фронту.
Саме тоді для Володимира почалася його головна місія — рятувати життя людей.
«Ми вивозили людей до кількох пунктів прийому громадян у сусідній області, а там їх уже зустрічали волонтери. Бувало, що автобус ламався посеред дороги, а часу нема — береш інструменти й лагодиш його під обстрілами. Потім сідаєш за кермо, серце калатає від адреналіну — і знову рушаєш пекельним шляхом. Протягом дня вдавалося зробити по дві такі ходки, розуміючи, що кожна хвилина може стати останньою. Єдина думка — аби встигнути всіх вивезти...”, — розповідає він.
За два з половиною місяці Володимир особисто вивіз понад півтори тисячі мирних жителів із населених пунктів, що перебували під безперервними обстрілами — Золотого, Попасної, Рубіжного, Сєвєродонецька, Привілля та Лисичанська.
«Найважче було не їхати під кулями, а переконати людей виїхати, — каже Володимир. — Вони трималися за дім, худобу, город - за своє звичне життя. Казав їм просто: “Головне — вижити. Хата, земля, речі — усе можна відновити. Життя — ні”. Іноді кажеш це їм, а сам ледь стримуєшся».
Найтяжча згадка для Володимира — травень 2022 року.
«Білогорівка. Люди не хотіли виїжджати, трималися до останнього. Безперервні обстріли змусили їх ховатися у підвалі сільської школи, і 7 травня росіяни скинули авіабомбу саме туди, де ховалися мирні жителі… Після цього я зрозумів, що слова “пекло на землі” — це не перебільшення. Наступного дня ми мали вивозити людей, але через обстріли так і не змогли. Це був один із найважчих моментів у моєму житті...».
Після окупації Луганщини він продовжив службу на блокпостах Куп’янського району: ремонтував техніку, перевіряв транспорт, виявляв зброю та колаборантів.
«Там теж небезпечно, але ми звикли. Головне — не втрачати сенс того, що робиш. Бо поки ми стоїмо — тримається Україна».
У рідкісні хвилини відпочинку Володимир знаходить час для хобі:
«Залізо, уламки, гільзи — я перетворюю на сувеніри для друзів. Мабуть, це моя форма терапії. Так легше дихати».
Його найбільша мрія — повернутися додому.
«Хочу відбудувати своє селище, на пенсії відкрити автосервіс і просто жити. Але поки війна триває — моє місце в строю».
Відділ комунікації поліції Луганської області
