«Бути тим, на кого можуть покластися»: історія луганського поліцейського Олександра Драндабули
Для старшого інспектора сектору контролю за обігом зброї ГУНП в Луганській області капітана поліції Олександра Драндабули поліцейський жетон — це не просто службовий знак. Це щоденне нагадування про відповідальність перед людьми. З початку повномасштабного вторгнення він майже до останнього допомагав евакуйовувати мирних жителів з Сіверськодонецька та Лисичанську, доставляв гуманітарну допомогу, неодноразово виїжджав на деокуповані території Луганщини. Каже, що за ці роки зрозумів головне: бути поліцейським — означає бути тим, на кого люди можуть покластися у найважчий момент.
Свій шлях до поліції Олександр розпочав у 2015 році, вступивши до Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.
«Бажання служити з'явилося не випадково. Завжди хотілося бути там, де від твоїх рішень реально щось залежить. Мені близька ідея захищати людей і бути тим, на кого вони можуть покластися у складний момент».
За роки служби він зрозумів, що поліція — це значно більше, ніж професія.
«Тут немає байдужості. Кожен день — це нові виклики, нові історії, нові рішення. Мені важливо знати, що моя робота має сенс і приносить користь людям».
З початком повномасштабної війни разом із колегами він майже до останнього допомагав людям залишити міста, які щодня опинялися під російськими обстрілами.
Поліцейські евакуйовували мешканців, доставляли гуманітарну допомогу, а після звільнення частини Луганщини неодноразово поверталися туди з гуманітарними та евакуаційними місіями.
«Бували дні, коли просто не вистачало водіїв. Тоді за кермо евакуаційних автобусів, та вантажівок с гуманітарною допомогою, сідали самі поліцейські. Не було часу думати, чи входить це до наших обов'язків. Головне було вивезти людей у безпечне місце».
Найбільше за роки служби Олександру запам'яталася одна евакуація.
«Серед людей, яких ми вивозили до безпечного місця, був молодий чоловік із двома маленькими донечками. Незадовго до цього їхня мама загинула внаслідок російського обстрілу. Він залишився сам із дітьми, а ми мали якнайшвидше вивезти їх із-під небезпеки. Я досі пам'ятаю їхні очі. У них були страх, біль і водночас надія. Саме тоді я зрозумів, що війна забирає не лише життя — вона відбирає дитинство, руйнує родини й назавжди змінює людські долі. Цю сім'ю я пам'ятаю й сьогодні».
На запитання, що для нього означає служба, відповідає без роздумів.
«Служба — це дисципліна, витримка і внутрішній стрижень. Це готовність діяти навіть тоді, коли важко, страшно або коли всі втомилися».
Свій поліцейський жетон називає символом честі та довіри.
«Для когось це просто метал із номером. Для мене — символ честі, відповідальності й довіри. Коли одягаю форму і беру жетон, нагадую собі: сьогодні я відповідаю не лише за себе».
У службовому посвідченні Олександр завжди носить фотографію дружини та маленького сина.
«Коли важко, достатньо подивитися на неї. Одразу згадуєш, заради кого працюєш і чому обов'язково потрібно повернутися додому».
Служба давно стала частиною життя всієї родини Драндабул. Батько Олександра сьогодні боронить Україну в лавах Сил оборони. Дружина і сестра також служать у поліції. Нині дружина перебуває у декретній відпустці, виховуючи їхнього маленького сина.
«У нашій родині добре знають, що таке служба. Кожен по-своєму робить усе, щоб наблизити Перемогу. Саме тому ми особливо цінуємо кожну можливість бути разом».
Після непростих службових днів Олександр бере до рук гітару.
«Люблю просто сісти й пограти. Музика допомагає хоча б ненадовго відволіктися від важких думок і зібратися з силами».
Найбільше його мотивує просте відчуття.
«Коли наприкінці дня розумієш, що комусь допоміг, когось урятував або просто був поруч тоді, коли це було найбільше потрібно, — значить, день прожитий недарма».
А своє життєве кредо він сформулював словами, які повністю відображають його ставлення до життя і служби: «Бути сильним у рішеннях, твердим у принципах і людяним у вчинках».
Відділ комунікації поліції Луганської області
