«Мрію лише про одне — закінчення війни та повернення до рідного Слов'яносербська під українським прапором», -розповідає майор поліції Олександр Ярощук

Більше 13 років поліцейський служить в правоохоронних органах. Його застала війна в 2014 році, були постійні чергування на блокпостах вздовж лінії розмежування, «зелений коридор», евакуація людей із Сіверськодонецька та Лисичанська, пошук колаборантів, гуманітарні місії, порятунок поранених після російських обстрілів.

Для старшого оперуповноваженого Управління міграційної поліції ГУНП в Луганській області Олександра Ярощука це не окремі епізоди служби, а його життя. І попри все, найбільша його мрія сьогодні — повернутися до рідного Слов'яносербська під українським прапором.

Його батько колишній міліціонер, тому Олександр з дитинства бачив службу в тоді ще органах внутрішніх справ.

«Пам'ятаю, як приходив до батька на службу. Для мене це було щось особливе. Я бачив, як люди звертаються до нього з проблемами і як він їм допомагає в рамках закону. Саме тоді я зрозумів, що теж хочу на службу».

У школі Олександр Ярощук займався гандболом, після випуску пройшов строкову службу в елітному спецпідрозділі внутрішніх військ МВС України — 47-му полку спеціального призначення «Тигр». А у 2012 році повернувся додому та розпочав службу дільничним інспектором у Слов'яносербському районному відділі.

«За мною були закріплені два населених пункти – Металіст і Весела Гора. Я знав там кожну вулицю, кожен двір, майже кожного жителя. Згодом саме вони опинилися в епіцентрі боїв за Луганськ, а знайомі для мене з дитинства місця через війну перетворились на лінію фронту».

Коли у 2014 році на Луганщину прийшла війна, молодий дільничний одним із перших став на захист рідного краю. Він ніс службу поблизу Луганська, де працював так званий «зелений коридор». Через нього тисячі людей виїжджали з окупованого міста.

Потім він ніс службу в селі Трьохізбенка, постійні блокпости, патрулювання вздовж лінії розмежування, виявлення диверсійних груп, прихильників «руського міра», протидія незаконним переправам через Сіверський Донець. Згодом — служба у Сіверськодонецьку, Гірському, Біловодську та відновлення роботи Станично-Луганського відділу поліції.

24 лютого 2022 року поліцейський вивіз дружину та двох синів у безпечніше місце. А сам майже одразу ж повернувся на службу.

У Сіверськодонецьку та Лисичанську його екіпаж майже щодня виїжджав під обстрілами. Поліцейські патрулювали вулиці, виявляли колаборантів та коригувальників вогню, доставляли гуманітарну допомогу та переконували людей евакуюватися.

«Найважче було вмовити людей поїхати. Вони трималися за свої домівки до останнього. Ми приїжджали знову і знову, пояснювали, просили. Коли люди все ж сідали в машину — розумів, що ми врятували ще не одне життя».

Особливо запам'ятався один день у Лисичанську. Тоді в місті працював останній гуманітарний хаб. Поліцейські розвозили продукти й ліки людям, які вже не могли самостійно вийти з дому.

«Дорогою побачили маму з маленькою дівчинкою. Дітей у місті тоді майже не залишилося. Ми передали їй соки, цукерки, трохи солодощів. А мама каже, що у її донечки сьогодні день народження. Тоді я зрозумів, що навіть посеред війни можна подарувати дитині кілька хвилин радості».

Якось разом із колегами поліцейський допоміг військовослужбовцям 24 окремої механізованої бригади, які обороняли Попасну. Правоохоронці знайшли транспорт і доправили їм медикаменти та продукти.

Досвід служби й знання тактичної медицини не раз допомагали рятувати людей. Нещодавно, після удару російської армії касетною ракетою «Іскандер» поблизу блокпоста на Куп’янщині Олександр одним із перших кинувся допомагати пораненим. Троє жінок отримали важкі осколкові поранення. Він надав їм домедичну допомогу та чекав приїду швидкої.

На запитання, що для нього означає поліцейський жетон, відповідає не задумуючись.

«Для мене це символ відповідальності перед громадянами. Це пам'ять про весь шлях, який я пройшов. У мене навіть номер жетона щасливий, тому ставлюся до нього як до оберега».

Але є річ, без якої він не вирушає в жодне відрядження. Під бронежилетом Олександр завжди носить дитячий малюнок своїх синів. Їм шість та одинадцять років. Це його так званий оберіг. Коли важко, згадує про них, це дає сили рухатись далі».

Пишається він не лише своєю службою, а й людьми, яких зустрів за ці роки. А найбільше його мотивує проста мрія.

«Я дуже хочу одного дня повернутися до рідного Слов'яносербська під українським прапором. Для мене це найголовніша ціль».

Своє життєве кредо майор поліції сформулював просто: «Взявся за справу — доведи її до кінця».

І, мабуть, саме ці слова найкраще описують його самого. Адже вже понад тринадцять років Олександр Ярощук продовжує справу, яку одного разу обрав для себе — захищати людей і свою країну.

Відділ комунікації поліції Луганської області