Він прийшов до правоохоронних органів у 2005 році, аби затримувати злочинців, бути корисним суспільству та створювати безпечне життя у місті. Працював у Лутугинському відділі міліції. Проте 2014 рік став переломним:

«Виїжджати було складно і морально, і фізично з різних причин. По-перше, вже всюди були ворожі блокпости, їхали обережно, бо з нами були цивільні, ще й вивозили поранених. По-друге, розумів, що доводиться їхати з рідного дому на невизначений час –  це тяжко». 

«Коли формувався зведений загін, аби їхати до Сєвєродонецька і продовжувати там працювати, я одразу погодився. Вважаю, що ми, поліцейські, маємо робити усе, що від нас залежить, аби повернути свої території. Так, ми не військові, проте ми тримаємо в руках зброю та допомагаємо у всьому, щоб якнайшвидше повернути усі наші території».  

З початком повномасштабного вторгнення обов’язки поліцейського змінилися. З’явились нові функції: евакуація громадян, доставка гуманітарної допомоги, фіксування наслідків воєнних злочинів, виявлення мародерів. Олександр  займався евакуацією від самого початку й до повної окупації міст. 

«Люди спочатку погоджуються, потім відмовляються, тоді знову погоджуються. Було й таке, що ми приїжджали по три рази до тих самих людей. За умови відсутності нормального зв’язку було важко, ми навіть дізнавалися через людей, що хтось хотів евакуюватися, але не знав як. То ми шукали адреси, приїжджали туди, допомагали людям. 

Вже на третій-четвертий день повномасштабного вторгнення магазини нормально не працювали, міста постійно обстрілювалися росіянами, у людей почалися проблеми з продуктами, медикаментами, питною водою», - згадує поліцейський. 

Поліцейські працювали та продовжують працювати – везуть необхідну допомогу в один бік, натомість повертаються з евакуйованими, і все це під обстрілами ворожої артилерії. 

«Евакуйовували всіх охочих, до останнього, попри все. Було й таке, що ми вивозили жінку, вона тільки-но поховала чоловіка в дворі будинку… Супроводжуючи її до пункту евакуації, ми потрапили під обстріл, на щастя, тоді ніхто не постраждав. Щоразу, виїжджаючи на евакуацію, ми не знали, чого очікувати, ще більше напруження відчували через те, що ми веземо чиїхось батьків, дружин, дітей, звичайних людей, які просто хочуть жити. Це міг бути квиток в один кінець…проте ніхто з нас не відмовився, ми рятували своїх», - розповідає Олександр.

Поліцейський каже, що в моменти такої емоційної напруги знайти собі порятунок і розрядку дуже складно, триматися вдавалося лише завдяки рідним: «Ми ж майже повністю були без зв’язку, додзвонитися рідним можна було дуже-дуже рідко. Я три чи чотири місяці не говорив родині, що повернувся до Сєвєродонецька: не хотів, аби вони за мене хвилювалися. Аж потім дружина побачила мене на одному з відео – і вже було марно заперечувати, розказав, що й до чого». 

Наразі Олександр Похна продовжує робити свою справу в складі зведеного загону ГУНП в Луганській області на Донецькому напрямку. Бере участь у стабілізаційних та контрдиверсійних  заходах. 

З 2014 в Олександра є мрія і мета: зібратися у себе вдома, на рідній Луганщині, усією родиною за одним великим столом.