Представляючись і називаючи свою посаду, полковник поліції Віталій Тарасов не без гордості розповідає: 
- По суті справи, ми всі сьогодні є учасниками створення нових сторінок історії нашої країни. Хтось в більшій мірі, хтось ні. Я з товаришами був більше причетний до подій, що сталися на Луганщині в 2014 році, отже, з повним правом можу сказати, що не був лише спостерігачем, а захищав свою землю зі зброєю в руках. І цим пишаюсь. 
Можливо, це здалося, але у його словах почувся ледь помітний виклик, і він цілком зрозумілий.

В період історичних подій в Україні у 2013-2014 роках імідж тодішньої міліції був дещо зіпсований, і причина такої оцінки добре відома. Але мало хто знає про тих співробітників міліції, які, вірні присязі, виконували свої обов’язки і в умовах загостреної ситуації на Луганщині, а коли виникла потреба, то й взялися за зброю. Нинішній, начальник управління карного розшуку ГУНП в Луганській області полковник поліції Віталій Тарасов саме один з них.

У 2014-му, коли почалися відомі події, він займав посаду заступника начальника управління карного розшуку обласного управління МВС України в Луганській області. Ситуація на той час ускладнювалась постійними мітингами сторін, утворенням наметового містечка біля облдержадміністрації, однак її вдавалося відстежувати і контролювати. Щоправда, до певного моменту. Сьогодні, через чотири роки після тих подій Віталій вкотре аналізує факти і приходить до такого висновку: все, що тоді сталось, російські служби планували давно і ретельно.

- Сьогодні ми стикаємося з людьми, які захоплювали в Луганську будівлю СБУ, прокуратуру, райвідділи міліції та інші об’єкти. В нашій роботі є така лінія, коли ми розслідуємо незаконні збройні формування, - розповідає Віталій Тарасов. – Так от, коли ми вивчаємо долю, історію цих людей - звідки вони з'явилися і чому, то бачимо таку картину. На Луганщину вони приїхали з РФ чи інших регіонів України ще з 2007-08 роках. Оглядались, обживались, щоб в 2014 році виконати свою, так би мовити, «місію» - спровокувати те, що ми сьогодні називаємо війною. Висновок напрошується однозначний: свою агресію по відношенню до Донбасу, України в цілому Росія виношувала не один рік. І фактів тому достатньо.

Полковник має рацію. Скажімо, при захопленні СБУ ніхто не міг припустити, що в його будівлі на той час виявиться така велика кількість зброї, якої не мали навіть військові підрозділи, розташовані на території області. Автомати, пістолети, підствольні та реактивні гранатомети. Загалом понад півтори тисячі автоматів, майже така ж кількість пістолетів, інший арсенал. Словом, захопивши СБУ, десь три сотні осіб, очолювані працівниками ГРУ Російської Федерації, отримали зброю і стали боєздатним загоном. До речі, треба визнати, єдиним таким озброєним загоном на території області. У міліції, наприклад, тоді було близько 20 автоматів, а по області, можливо, на десяток більше. 
Свою думку про те, що події на Донбасі готувалися заздалегідь, полковник Тарасов підкріплює ще одним фактом:
- Ще до подій ми отримували оперативну інформацію про те, що певна частина людей, в основному мешканців Станично-Луганського та Краснодонського районів, а це десь 200 осіб, проходила спеціальне навчання у військових таборах біля Новошахтинська Ростовської області. Йдеться про, так званих, казаків. Але ми не мали жодної підозри стосовно того, що за цим дійсно може стояти. Сама думка про те, що російський братський народ нападе на нас, здавалася просто безглуздою і нікчемною. Але сталося те, що сталося.

В УМОВАХ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ
Інформація про арсенал зброї, залишеної в СБУ, доволі швидко розповсюдилась по місту. Вона напружувала населення в тому сенсі, що ця зброя врешті, могла й заговорити. Отже, перед міліцією було поставлене завдання – не дати, щоб ця зброя вийшла з СБУ і наробила біди.

- З 6 по 29 квітня нам це вдавалося робити. Через переговори, у інший спосіб, - розповідає Тарасов. - Серед тих, хто облаштувався в СБУ, були і наші люди, які інформували про процеси, що відбувалися у тому лігві. Так, саме нам, співробітникам міліції, в том числі і мені, доводилося працювати у цьому напрямку, бо підрозділи ВСУ просувалися дуже повільно, СБУ в той період взагалі не працювала. В обласному управлінні карного розшуку нас тоді було 66 працівників і, до речі, всі вони залишились вірні присязі, виключаючи з десяток тих, які взагалі пішли з органів. Ось ми і займалися документуванням злочинної діяльності бойовиків.

Та не лише документували. Траплялись випадки протистояння, схожі на бойові зіткнення. Наприклад, коли бойовики на мікроавтобусі їхали захоплювати будівлю міліції в Антрациті, Тарасов з товаришами зустріли їх біля Красного Луча і не дали просунутись далі. Стояли непохитно, давши зрозуміти, що є сила, яка здатна до серйозних дій і супротиву. Бойовики тоді спасували.
Але більшою перемогою Тарасов вважає відбиття першого штурму будівлі обласного управління МВС, яке сталося 29 квітня.

- Тоді зібралося близько 7 тис. населення, - згадує полковник. - Серед натовпу ходили бойовики зі зброєю, час від часу стріляючи по вікнах та воротах управління. Пізніше я зрозумів, що мирне населення підтягували спеціально, змушуючи нас відкрити вогонь. І якби ми його відкрили, жертв було б дуже багато, що, власне, і потрібно було для картинки російських телерепортерів. Але ми не стріляли, бо нашим завданням було не допускати жертв серед мирного населення і ми його виконували. Цього разу захоплення не відбулось. Сталося воно через двадцять днів, у неділю 18 травня.

Просто так звідти не звільняли. 
То був незрозумілий час. Згадуючи його, дивуєшся: як могли співіснувати поруч бойовики, які поволі зміцнювали свої позиції, і обласна влада, що вже була паралізована? СБУ окупували озброєні і скажені російські найманці, а в облдержадміністрації сиділи розгублені чиновники, які, по суті, не знали, що треба робити. Після захвату ОДА і обласного управління внутрішніх справ ситуація якось визначилась: їхні апарати виїхали до Сватового. Але не всі. Зі співробітників розшуку, зокрема, були створені спеціальні групи, які залишились в Луганську і збирали інформацію про пересування ворога, наявність його блокпостів тощо, аби при підході наші війська розуміли ситуацію і діяли більш оперативно. Власне, з Тарасовим залишилися всі співробітники.

26 травня вони вшістьох поверталися до Луганська двома машинами зі Сватова, де отримували чергове завдання від начальника обласного управління міліції Анатолія Науменко, і на мосту у Щасті , де стояв блокпост бойовиків, їх усіх затримали. З усіх боків підійшло чоловік тридцять з автоматами, отже, супротив був не логічним. Тарасов з товаришами не приховували, що служили в міліції, тим більше, що багатьох отих з автоматами знали в обличчя. Це був перший випадок захоплення співробітників міліції в полон, і чого далі чекати хлопці не знали.

Їх привезли до будівлі СБУ і розмістили в різні камери підвалу. Вони були такі холодні, що Тарасову здавалося, що він ніколи в житті так не мерз. На допиті, зрозуміло, цікавились, які завдання виконував і вмовляли перейти на їхній бік. Допитували свої, місцеві, деякі особи були знайомі. Сьогодні Тарасов говорить, що не певний в тому, що міг вийти з підвалу неушкодженим. Просто так звідти не випускали. Але міліціонери виявили високу солідарність і відгукнулись на заклик жінки-полковника зібратись біля ОДА, де вже сидів ватажок бойовиків Болотов, і вимагати, щоб затриманих випустили. Людей зібралось багато - десь 400 правоохоронців, які ще залишалися в Луганську. Бойовики не стали загострювати ситуацію і через півтори доби випустили усіх шістьох. Всі були живі, неушкоджені, але стрес отримали великий. Коли сидиш у підвалі і думаєш, що вдома дружина з дворічною дитиною, і не знаєш, що буде далі ... Викурили останню пачку сигарет на трьох і задумалися. Ось і сигарети закінчилися… Може і життя на цьому обірветься? У Білозьорова, наприклад, стріляли, правда, над головою, але все одно було страшно.

Віталій вийшов з підвалу, але місто не покинув, продовжував працювати, аж допоки не почалося захоплення міліціонерів. Одного начальника міліції витягли із полону, іншого. На календарі 25 червня. Перебувати в Луганську стало небезпечно, і Тарасов отримав наказ виходити з міста, захопивши з собою найбільшу кількість особового складу.
Але як це зробити? Батальйон «Айдар» вже зайшов у Щастя і просувався вперед на Луганськ, а в Металісті стоять блокпости сепаратистів. Де і як пройти? З іншого боку, не зрозуміло: хто свій, а хто ховає свої зрадницькі погляди. І Тарасов прийняв таке рішення: збирати по дві-три людини, спілкуватися, радитися з ними, збирати думки і визначатися. Таким чином він переговорив з усіма, давши таку установку: через тиждень-десять днів зустрічаємось у Сватовому, виїжджаємо або самостійно, або парами, але ні в якому разі не групами. Поступово прибули усі його співробітники. У шортах, футболках, з невеликим багажем. Віталій був щасливий від того, усі його товариші залишилися вірними своїй присязі.

Поступово їм видали одяг, зброю, і співробітники карного розшуку, відклавши на час кримінальні розслідування, були задіяні на чергуванні на блокпостах, проводили оперативну роботу на звільнених територіях, разом з генералом Нацгвардії Олександром Радієвським заходили в Лисичанськ. Словом, сформувалися в боєздатну одиницю і стали бойовими офіцерами.
До речі, до того часу автоматами вони володіли більш теоретично. Віталій, наприклад, стріляв з нього всього двічі, ще коли навчався в академії. Хтось взагалі тримав зброю вперше. Вчилися на ходу. Як нести службу на блокпостах, як робити укриття, ховатися від обстрілу. Воювати не вміли, отже, ретельно вчились, бо від цього залежало і власне життя.

- Коли ми зайшли в Сєвєродонецьк, місто нас зустріло мертвою тишею, - згадує Віталій. - Всі сиділи по домівках, бо боялись бандерівців, які будуть всіх різати і вбивати. Так їх лякали сепари. І скажу я вам, що це досить тривожне відчуття, коли на вулицях порожньо, в магазинах пусто і навіть пташки не цвірінькають. Потім почали з'являтися люди, несміливо спілкуватися з нами. Коли почули, що ми говоримо російською мовою, і дізнались, що ми луганські міліціонери, зітхали з великим полегшенням. Обнімали нас і плакали. До речі, на все місто нас тоді було десь 15 озброєних міліціонерів. 
Перше, що вони зробили, це підняли заяви і стали розшукувати людей, яких бойовики тримали в полоні, підвалах, камерах. Словом, усіх зниклих без вісти. Коли почали опитувати людей, стала вибудовуватися картина: хто працював в комендатурі бойовиків, входив до збройних угруповань, командував підрозділом у бандита Дрьомова. Таким чином, тоді змогли затримати багатьох.

НА ЛІНІЇ ВОГНЮ
На початку серпня головне управління МВС перемістилося до Сєвєродонецька. У цей час командування добровольчим батальйоном «Київ», яке стояло в Червоному Яру, звернулося до керівництва з проханням надіслати групу співробітників міліції для роботи з населенням, аби уникнути засланих казачків. Червоний Яр був реальною лінією бойових дії, тому людей підбирали на добровільних умовах. Віталій Тарасов увійшов до складу тих 18 міліціонерів-добровольців, які поїхали на лінію фронту. У Червоному Яру, по суті справи, вони займалися своєю роботою, як і в Сєвєродонецьку, але в інших, бойових умовах.

- Саме у Красному Яру, в батальйоні «Київ» нас навчили користуватися бойовою зброєю, гранатами, вперше військові розповіли нам про тактику дій, - розповідає Віталій Тарасов.
З боку східних кварталів ця окраїна Луганська, як на долоні. Постійні мінометні та стрілецькі обстріли, натиск танків не припинялися. Та найбільша проблема полягала в тому, що населення селища, а це було до 10 тис. осіб, реально не мало ні води, ні їжі, ні світла, ні газу. Тому працівникам міліції доводилось турбуватись про доставку гуманітарної допомоги, встановлення генераторів, щоб можна було качати воду з свердловин, та балонів з газом. Люди за це були вдячні.

Тут, у Червоному Яру, Тарасов з товаришами перебував до початку вересня, доки не змінилась ситуація. На той час українські війська з боями вийшли з Лутугиного, покинули Хрящувате, а російські війська через Давидо-Микільське зайшли на територію Луганська. Військова колона тоді в'їхала досить серйозна. За наказом командування батальйон покинув селище, а разом з ним, відповідно, вийшли і правоохоронці.

Після цього якийсь час Тарасов перебував у Щасті, де йшли великі бої. Там залишалося близько 50 міліціонерів, які разом з батальйоном «Айдар» тримали оборону мосту і не дали ворогові зайняти місто. За участь в бойових діях в 2014 році Віталій Тарасов отримав нагороду МВС – відзнаку за відвагу і службу, а міністр вручив нагородну зброю. У 34 роки він став полковником. Достроково.

СПОКІЙ ЛИШЕ СНИТЬСЯ
Зустрічаючи 2015 рік, як і всі українці, він бажав одного - закінчення війна, повернення своїх територій, налагодження життя. І свого в тому числі. Та рік, що прийшов на зміну старому, виявився не менш складним, але у іншому сенсі.
Користуючись ситуацією, в області почали формуватися бандитські організовані групи. Колишні кримінальні злочинці, озброювались і наліпивши на камуфляж нашивки добровольчих батальйонів, грабували населення, викрадали людей, транспорт, створювали склади арсеналу зброї. При їх затриманні траплялися серйозні сутички, але правоохоронці вже мали неабиякий досвід, це вже була не та міліція, що раніше, і бандити це зрозуміли. Поступово затримали всіх, і сьогодні територія Луганської області найбільш безпечна для проживання, не дивлячись на бойові дії. Кваліфікованих злочинів – розбоїв, резонансних пограбувань і жорстоких вбивств немає.

На запитання, за що він любить свою професію, полковник Тарасов відповідає так:
- Мені цікаво працювати. Постійні головоломки: злочинець заплутує сліди, а ми їх розплутуємо... Крім того, признаюсь відверто, для мене немає нічого приємнішого, аніж почути від людини, якій я допоміг, щирі слова подяки. А ще я помітив таку річ: хто пройшов бойове загартування, не байдужий до людської біди і здатний брати на себе відповідальність. Війна згуртувала наш колектив. Раніше це була просто робота, а тепер – життя.